ZenRu
Красный ДзенХелп
Белый ДзенХелп
Лекции семинаров по Второй логике
Бодхисаттвская Правда
Юридическая Фирма «Ай Пи Про» (IPPRO)
Интернет Магазин Настоящей Еды «И-МНЕ»
Гео-чаты Hypple
«Тикток + Лунатик» в России и СНГ
Ремешки для iPod nano LunaTik и TikTok
Истинное лицо? :-)  
О конкурсе Правила Работы Форум
 

 

Номинация "Мистическая история из жизни"

Уралова Александра

Маска з сірої тканини

... Нарешті йому це вдалося. Вдалося скинути з себе брудну і остогидлу маску, яка майже стала ним, майже підкорила... Чорт. Він, напевно, запізно відчув це: ще трохи - і його самого не стане. Залишиться лише персонаж, замальовка, красива казка, створена ним самим. Але він все одно встиг. Тепер маска, мертва, нікчемна, лежала у його руках, майже по-живому посміхаючись. А він - він знову був вільним. Вкотре. Вперше за цей довгий час. Він навіть майже забув, як це - бути вільним!
Маска Вчителя, яку він спершу полюбив більше, ніж самого себе (цього не можна було робити! О, божевільний!), потім зненавидів, потім пристосувався-таки до неї, а тепер скинув, здавалася такою... зовсім чужою. На мить у голові з'явилася неможлива думка: "І оце - я? Дивно. Собі я здавався зовсім іншим..." Навіть здалося, ніби тут, просто в руках лежить найкривіше в світі - а від того жахливо правдиве люстро, в яке так хочеться подивитися, але ж не можна...
Вчитель був чудовою іграшкою, якою так цікаво було гратися в дитинстві. Розумний, розуміючий, ані крихти не зухвалий, зовсім не такий, яким була звичайна маленька дитина звичайних маленьких батьків. Його любили всі. Доросліші хлопчиська не наважувалися підводити на нього очі. Везіння просто липло до рук. Він легко, наче дресированих собачок, підкорював собі всі жахи і труднощі. Але то був - Вчитель, а не Людина. То була нежива лялька, яка дуже хотіла стати справжньою. Їй навіть була підвладна маленька магія, зовсім простенька: влада над людьми, над їх фантазіями і почуттями, над їх світом. Магія в межах картонної коробки, у якій тулився один-єдиний псевдосвіт.
А ще - ну, звичайно ж! Були учні. В останні роки - навіть справжні, закохані маги, яким просто не вистачало клаптика сили і - шматочка досвіду замість звичайної пам'яті. Вчитель їх використовував. І - любив. Бо учні ні на мить не сумнівалися в його справжності. Вигадували йому почуття і думки...
Але досить. Вчитель - не я. Я - не Він. Сьогодні я зрозумів це. До болю в скронях. До різей у серці. Так не має бути. І так не буде. Нема на світі нічого дорожчого за своє, власне життя. Без нав'язаних обов'язків і фраз, без сумнівів і жалощів. Досить. Хочу додому. Хочу знову стати - собою. І я стану.
... на мить він завагався, згадуючи учнів, їх обличчя, їх усмішки, їх біль...
Не хочу. Не буду. Не моє. Чуєте - відчепіться!!!
... він точно знав, що хтось із учнів помре за нього, хтось сприйме це як черговий викрутас долі, а когось це просто зламає...
Не хочу, не хочу, не хочу....Я - це лише я. І любов Ляльок, створених і понівечених мною - не моя. Чуєш, Вчителю? Бодай би ти був пропав! Ти навіть в агонії посміхався до мене, ніби знав якусь таємницю, якої не знав я... Ніби знав, що повернешся... До біса! Все вирішено! Хоч би там що! Я - це лише я! Без тебе, лялько, чуєш, без тебе! Я вже забув, який я. Все через тебе. Чуєш? Але я згадаю. Обіцяю тобі... і собі... Або просто створю іншу маску-ляльку. Теж непогана ідея.
Стомлена новонароджена Людина встала з холодної землі і, майже плачучи, з усієї сили кинула маску з непримітної сірої тканини у прірву під ногами. Так робили сотні людей до цього. Ця скеля була кладовищем обридлих ляльок. А маска летіла і посміхалася.
Я повернуся. Я повернуся до тебе. Бо один без одного ми і справді довго не зможемо, о мій найспритніший учню! Я повернуся, ким би ти не став. Я знайду тебе.
ПАНІ ВІТРІВ
Я йшла до нього, наче до раю. Боже, дякую тобі за те, що Він у мене є!
Не пам'ятаю, коли зустріла його. Просто одного разу, як і багато разів раніше, я опинилася на межі між життям і існуванням. Це бувало зі мною, коли я, вкотре розуміючи недосконалість дірки, в якій народилася, намагалася самотужки вирватися з неї. Душі це вдавалося майже легко, але ж тіло... Неймовірний біль пронизував тіло без душі, і тоді душа, все ще прив'язана до нього, змушена була повертатися і відчувати безглуздість нової спроби... В один з таких разів він просто допоміг мені пережити той біль. Вже за це я була неймовірно вдячна йому. А потім... потім було його тепло і трішечки мого тепла, і ще - напевно наша неймовірна схожість. Хіба що він був набагато дорослішим за мене. Він став для мене Коханим - Вчителем - Другом... а іноді, коли моє дитинство ставало занадто впертим - Ворогом. А я... напевно, я була майже ідеальною Ученицею, що ж до всього іншого - не знаю. Ніколи не питала його про це. Хоча сам він часто давав мені відчути свою неймовірну, гарячу любов, своє всеохоплююче кохання.
Я йшла до нього. До моєї казки. До мого натхнення. До моєї радісної пристрасті. До тих ніжних і сильних рук, до тих чудових усміхнених вуст, до темних і сяючих, мов мудре нічне небо, очей. Я йшла.
І вже під його будинком щось зупинило мене. Якесь дивне передчуття, миттєвий напад інтуїції. Але це нічого, це буває. Зараз я задзвоню у крихітний дзвіночок над його дверима, підіймуся металевими крученими сходами на другий поверх. Зайду в мою улюблену простору кімнату, у якій немає нічого окрім величезного ліжка і неймовірної колекції зброї на стіні... а ще - теплий білий килим на підлозі іншої кімнати, яка останнім часом стала майже моєю. Килим, подушки серед його довгого хутра, і важкі книжкові полиці від підлоги до стелі. І маленька біла кухня у кінці коридору. І кімната його батьків унизу, до якої я ніколи не заходила. І не хотіла. Я йшла додому.
Дзвоник глухо захрипів, ще сильніше розбуркавши мій дивний неспокій. Але я примусила себе не думати про це. Головне - не думати зараз ні про що. Якщо нічого страшного не чекаєш, воно не збувається. Тож - просто не думай, сестричко...
Двері він відчинив майже одразу. І довго-довго, здивовано-здивовано дивився на мене. Ніби не пам'ятав. Ніби ніколи не бачив. Ба ще гірше: ніби під знайомим обличчям заховався хтось чужий. "Лікуйся!" - подумки дала я ляпас собі: - У тебе нав'язливі ідеї. Заспокойся і привітайся з ним."
- Я не дуже пізно? - спробувала посміхнутися я, знімаючи брудного і мокрого плаща. Зранку мій коханий мав чудову звичку спати, натомість вважаючи ніч найкращим часом для життя.
- А яка нині година? - все так же здивовано мовив він. Він що, вирішив приготувати мені іспит? Просто сьогодні? Після цього дощу? Дивно. Адже про час він ніколи мене не питав. У його домі не було годинників, нічого такого, лише величезні вікна на стінах і на стелі.
- Зараз схід сонця. Але його все одно не видно, бо страшенна злива. І, взагалі, все чудово, я анітрохи не вимокла і тепер ні за що не застуджуся. - відповіла я. - Мабуть, я таки прийшла запізно, розбудила тебе. Вибач, не хотіла. Якось забула про час. Просто дуже поспішала і все таке...
- Ні, я не про те. Яка зараз година? Десь шоста, так? Тоді ти прийшла досить-таки вчасно.
- Жартуєш?
- Та ні, чому ж. Я завжди так рано встаю. Хіба тобі не казали?
- Щось не пригадую...
- Ходімо, я тебе чимось гаряченьким нагодую. Сама ж казала, що вимокла. Щоправда, справжнє частування ще не готове. Інші гості не такі вранішні соловейки, як ти, тож я подумав...
Моя інтуїція кричала криком: я мала зараз щось зробити, сказати, чи ж просто взяти і піти, залишивши йому плаща, аби він пішов за мною, але ж... Але. Замість цього я покірно пішла за ним широкими і прямими дерев'яними сходами на другий поверх. Знала: сталося щось жахливе. Знала: нічого не змінити. Тільки мовчки дивувалася на те, як змінився Його дім. Замість хаотично розвішених картин і паперових птахів на стінах - білі шпалери. Знову ж-таки, сходи. Закопчені люстри замість маленьких витончених свічок. І - двері! Скільки себе пам'ятаю, ніколи не бачила в його домі жодних дверей окрім старих дерев'яних сторожів на вході.
Ми йшли коридором другого поверху, йшли цілу вічність, він щось бурмотів собі під носа, а я заглядала у його кімнати і продовжувала жахатися. Меблі. Багато-багато м'яких меблів, а ще столів з нескінченною кількістю картинок і порцелянових фігурок на них. Важкі яскраві штори. Килимки. Ніякого простору. Ніяких книжок. У "моїй" колишній кімнаті серед купи мотлоху - відро для сміття, а в ньому - Його Зброя...
( - Кожна зброя має свою історію, свій власний характер. Лицарі середньовіччя були тричі праві, даючи мечам і шаблям імена... Таким чином вони зміцнювали характер свого сталевого товариша, продовжували йому вік...)
Я впала навколішки, не в силах навіть заридати. Твоя Зброя - у відрі для сміття! Твоя Зброя!!! Те, що було найбільшою твоєю пристрастю!.. Що ж з тобою сталося? І хто це зробив?
( - ...Цього кривого дворучного меча я назвав Бореєм. Ним дуже важко управляти, навіть не кожен силач ладен підняти його. Тому він завжди стоїть у мене на почесному місці, і завжди в ножнах.
– А можна, я спробую? Ну, будь ласка?... )
Він торкнув моє плече:
- Що з тобою?
- Нічого. - язик не слухався, слова виходили якісь заскорузлі. - Я просто до тебе пішки йшла. З того берега на цей. А ще...
- То ти просто стомилася! Нічого собі! Могла б із кимсь надіслати мені листа, я б приїхав, тебе підвіз...
- Наступного разу я обов'язково так зроблю...
- Що?
- Та ні, нічого, не зважай.

(...А ця шабля - моя улюблениця. Я назвав її Нот. Бачиш, у неї лезо з чорного срібла... Рідкісна пантера у джунглях підробок! Це моє перше і єдине кохання. Така слухняна і покірна, а разом з тим - неперевершена в умілих руках!
- Досить. Ні слова більше. Знаєш, я й так вже ревную тебе до твоєї зброї...)
- Сідай ось на цю канапу. Але обережно - вона ще зовсім нова. Зараз я принесу тобі гарячого чаю...
Він посадив мене на жахливу канапу посеред колись моєї кімнати, навпроти відра для сміття. Мені було боляче, як ніколи в житті. Бо я розуміла, що сталося: те, чого боїмося ми усі. Я і Вчитель - так його звали друзі - ми боялися цього ще більше. Бо знали, що втратити себе - так само можливо, як і будь-що інше. Просто одного дня людина прокидається зовсім іншою, ніж була та, що заснула. І ніхто не знає, як це стається.
Це сталося. Але чому ж саме із тобою? Не зі мною? Не з нашими друзями? Не з нашими ворогами?
Цікаво, а яку музику ти любиш тепер? І взагалі, чи любиш ти хоч щось.. О, Вчителю, навіщо ж ти так?!
( - Коханий! Зіграй мені на лютні...
- Купи. Навчися. І зіграй сама. У мене немає лютень.
- Не вірю. Піди зазирни до комірчини на першому поверсі, у тебе там завжди лежить сила силенна непотрібних речей...
А через мить...
- Це мені?! О, дякую! О Нот мого серця! Душе моя! Це ж, це...
- Лютня. Я вирішила зробити тобі правильний подарунок. Інколи це корисно. Тепер тобі лишилося навчитися і зіграти.
- Або просто - зіграти. Звісно, якщо цей інструмент і справді Той, який потрібен. Я в цьому ні на мить не сумніваюся!
- Я дуже старалася не помилитися...)
Те, що колись було Ним, а тепер стало невідомо чим, піднесло мені чашку гарячого чаю. Ніколи не любила чай. От кава - це інша річ. Але він цього, звісно ж, не пам'ятає. Хоча з останньої нашої зустрічі минуло... пів тижня... у нього тепер зовсім інші спогади. І про себе самого, і про своє життя... Він хоч знав, що з ним це мало статися? Напевне, знав. Думаю, вже за нашої останньої зустрічі. Чорт.
- Ти мене хоч трішечки пам'ятаєш?
- Тебе? Ну, ти ж подруга Нареченої, так?
Я закашлялася, обливаючи його нові меблі чаєм. Він жалібно скривився.
Отже, тепер у нього була інша коханка. Що ж, буває. Цікаво, коли він встиг. І якою має бути жінка, що любить людину, яка колись була моїм Вчителем? Який він тепер - слабкий, боязливий, вірний слуга закону і церкви, релігійний фанатик, може, ще й лихварем працює, чи як? А може, він - підлий зрадник, безлика сіра істота, яка прагне лише одного - чужого багатства? Або просто тупа ввічлива свиня, що попиває оковиту, обійнявши жахливо великі груди своєї нової пасії? Хотілося б, щоб було так. Нехай він нічим не нагадує себе-колишнього, нехай його дівка буде тупою жирною шльондрою, яка ніколи не думає ні про що інше, окрім власного курника. Нехай їх тримає лише пристрасть, і вони сваряться кожного ранку. Бо якщо навпаки... Якщо він втратив лише частину себе, глузд і волю, залишившись при цьому таким же розумним, розуміючим і ані крихти не зухвалим, хоч і гордим... Якщо ця Вікторія - гарненька скромна дівчинка на видані чи красива статна молодиця жахливо сильної волі і вражаючої обдарованості в чомусь... це буде ще гірше. Ще більш болю. Ще більш страху і безсоння. І - спогадів. Так, я егоїстка, і мені зовсім не здається, що тепер йому житиметься краще. Я точно знаю: якби він знав, що втратить себе лише частково, він наклав би на себе руки...
Не знаю. Нічого не знаю і не хочу знати.
(Коханий! Зіграй мені на лютні...)
- Зіграй... зіграй мені на лютні...
- Що? Ти до мене?
- Так... ця, як її... Наречена казала, ніби ти маєш надзвичайний голос і слух...
- Може й так, але лютні я вдома точно не маю... навіть не знаю, що це.
- Це така маленька бандурка... ну, принаймні схожа. Наречена казала, у вас у комірчині лежить старий антикваріат. То, може, серед нього...
- Може. - він посміхнувся. Такою знайомою посмішкою. На мить я затамувала подих. Це підборіддя з ямочкою; цей тонкий гострий ніс; це довге чорне волосся - як же добре, що ти не встиг зістригти його, воно тобі напрочуд йде; ці чорні очі дикого звіра... пантери або ще якоїсь великої мудрої кішки... я люблю тебе, ким би ти не був, чуєш? І тому я піду. Просто зараз. - Я туди ніколи не заглядав. А вчора у нас тут якраз закінчився ремонт, ледве встигли порозставляти речі... так що все може бути. - він підвівся і вийшов з кімнати. - Мені вже й самому стало цікаво.
А за хвилину я почула те, що мала почути:
- Нічого собі! Це мені?
- Так. - я вже плакала вголос. Сподіваюся, крізь двері цього не було чутно. - Це мій вам з нею подарунок... на новосілля... а до того ж, я вже знаю, що ви хочете побратися наступного місяця...
Він знову зайшов до кімнати. Тепер - вже з подарунком в руках.
- То ти й справді її краща подруга. Пані Вітрів, вгадав? - я здивовано кивнула. Батьки в дитинстві і справді звали мене цим ім'ям. - А Наречена казала, ніби ти - справжній сонько. Ми й не чекали нікого так рано. Десь на десяту вона мала прийти з останніми речами, а вже потім - гості... Ти ж, звісно, не проти трішки попрацювати на кухні з нами разом?
- Використовуєш дешеву робочу силу? - як добре, що через важкі штори і незапалену зранку люстру не видно моїх сліз.
- А то !.. Слухай, а Наречена тобі взагалі сказала, як мене звуть?
- Ну...е... Вчителем. - чомусь зніяковіла я. Він знову посміхнувся:
- Вона чомусь завжди називає мене цим дитячим прізвиськом. Ми з нею ще з дитсадка знайомі, ти ж це, напевно, знаєш? З того часу до мене і причепилося: Вчитель. А взагалі мене звуть Непевний. Звичайне ім'я, без усілякого там пафосу.
Ось так я і взнала його перше, справжнє ім'я. Дійсно, нічого особливого.
Потім він став в гротескну позу, поставивши ногу просто на свою викохану канапу. Кумедно вирячив очі і вдарив по струнах. Вдарив ще раз, зупинився. Сів. І перелякано, ніби людина, яка щойно навчилася плавати, заграв якусь незнайому мені мелодію:
- Тому, хто з лона омріяв шлях,
Дарований буде шлях.
Тому, кому найдорожчі сни,
Дарована вічність в снах.
І той, що зброю обрав навік,
Той долю навік обрав.
І цим Господь наділив нас усіх.
І цим Він нас покарав.

Тому, кому найстрашніший біль,
Обіцяний буде біль.
Той, що боявся зламати себе,
Сам доклав до цього зусиль.
І той, що серце своє беріг,
Давно вже каменем став.
І цим Господь покарав нас усіх,
Бо всім наділив, що мав.

Я вірив в те, що зустріну тебе,
Тебе я зустрів і кохав.
Я вірив, що зможу дістатись небес,
Я злетів і до неба дістав.
Я вірив, що біль і мене не мине -
І ось, я крила зламав.
Ось цим Господь наділив мене.
Ось так Він мене покарав...
Він підвів свої очі на мене. На якусь хвильку в них пролетіло розуміння і ще - я готова будь-чим поклястися - лукава усмішка Вчителя, колись така мені дорога, але зараз - така жорстока...
Хтось подзвонив у дзвіночок надворі. Непевний відклав лютню, знову так само несамовито поглянув на мене:
- Це, напевно, моя Наречена прийшла. Я відчиню. Зачекай. Нікуди не йди. Добре?
- Добре. - відповіла я.
І він, озираючись на мене, поплентався на перший поверх - відчиняти двері. А я відчинила вікно, аби нарешті припинити цю низку безглуздостей. Мить тому я б, напевно, спустилася разом з Непевним і влаштувала б цій його Нареченій чудову істерику. Або просто розплакалася б, ображена на цілий світ, і попросила б цю зовсім незнайому мені дівчину якнайкраще дбати про нього. Або... не знаю. Але тепер, після цієї пісні все змінилося. Я зрозуміла. Непевний - зовсім інша людина, справді інша, особливо тому, що він ще й дуже схожий на Вчителя характером. А пісня ця... не міг Він-колишній таке співати. У нього обов'язково був би четвертий куплет, оптимістичний, веселий, а не сумний. І він закінчувався б чимось таким:
"Він знав, що я більше не вірю в біль -
І мною мене наділив."
Саме цьому я зараз щезну з його життя. Напевно - назавжди. Ось тільки...
(Кожна зброя має свою історію, свій власний характер. Лицарі середньовіччя були тричі праві, даючи мечам і шаблям імена...)
У руці моїй якимось дивом з'явився мій же плащ, залишений на сходах унизу. Я нітрохи не вагалася, виймаючи його зброю з брудного смердючого відра і загортаючи її у чисту водостійку тканину. Я мала на це право. Тепер я і справді - Пані Вітрів. Бо іменами вітрів Він називав свої мечі, шаблі і стріли. Він знав усі імена вітру.
Злива за вікном перетворилася на суцільне водяне божевілля, і я впала з вікна в велетенську калюжу, що була вже до колін повна гидкою сумішшю, і, здається, до крові розбила коліна і лікті. Тікаючи, я встигла помітити, як Олексій відкриває двері якійсь дівчині в плащі, яка дуже нагадувала мене, щоправда, не була такою мокрою. "Оце і є Наречена. - подумала я. - Ну, що ж, щастя тобі з нею, незнайомцю! Щастя і кохання. Такого, як було у нас. Або ж сильнішого." І наостанок я повторила той фокус, якого Вчитель колись навчив мене. Заплющивши очі, я уявила маленьку білу булаву у своїх руках. Нею я дуже обережно пройшлася по пам'яті незнайомого мені і ні в чому непевного чоловіка, аби стерти спогади про себе. Тепер ми і справді стали зовсім чужими людьми.
УЧНІ
У Вчителя були Учні. Учні, які мали мету. Учні, які знайшли його останній слід і майже без остраху спустилися у прірву, на кладовище ляльок. Учні, які серед яскравих плям чужого минулого знайшли розідрану вітром на клапті сіру тканину, зігріли її у своїх долонях... Кожному Учневі дістався маленький клаптик Вчителя.
Вони приносили ті клаптики додому, хтось плакав над ними вголос, забившись в куток улюбленого крісла, хтось просто ховав у чорну скриню під ліжком, кажучи собі, що треба жити далі. А хтось брав нитки і голку, і починав з малого відтворювати велике, пришиваючи до старої сірої тканини нові кольори.
...один з найменших клаптиків - тоненька сіра ниточка - невідомим чином потрапив до рук тієї, яку звали Пані Вітрів. Вона всміхнулася, і, міцніше притискаючи до мокрих грудей дорогоцінну зброю, загорнену в суху тканину, щосили дмухнула на ниточку, що лежала на її мокрій долоні.
І в шелестінні вечірнього вітру, що відносив шматочок минулого у небо, їй почулося: "Я знайшов тебе..."

 

 

обсудить работу на форуме

подробная информация о конкурсе

на главную страницу сайта

 

 

 

 


НАШИ ДРУЗЬЯ

Юридическая Фирма «Ай Пи Про» (IPPRO), Защита интеллектуальной собственности
Интернет Магазин Настоящей Еды «И-МНЕ», Экологически чистая Еда
«Тикток+Лунатик в России и СНГ», Официальный дистрибьютор чикагской дизайнерской студии MINIMAL. Премиум-аксессуары для продукции Apple
Гео-чаты Hypple
МахаПак, Креативная рекламная упаковка
Рекламное агентство «Навигатор», Креативные сувениры и елочные шары с логотипом
КСАН, Агентство интерактивного маркетинга
Prezentation.ru Мультимедийные презентации, маркетинг
«Моносота», Дома Будущего
«Сибирские узоры» Игоря Шухова
Китайский Проводник

 

Наши почтовые рассылки
В помощь Дзенствующему

 

 

 

Copyright © 1999-2014 ZenRu